Українською | English
usaid banner

Номер журналу. Статті

№4(8) // 2004

 

Обкладинка

 

1. оригінальні дослідження

 

Хірургічна стратегія і тактика реваскуляризації міокарда на працюючому серці у хворих на ішемічну хворобу серця

А.В. Руденко, В.І. Урсуленко, О.Н. Купчинський

Мета роботи. Розробка і вдосконалення хірургічної стратегії і тактики реваскуляризації міокарда на працюючому серці у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС).

Матеріал і методи. В ІССХ ім. М.М. Амосова АМН України з 2000 до 2003 р. включно виконано 1257 операцій коронарного шунтування (КШ) на працюючому серці у хворих з ІХС. Під час аналізу матеріалу виділено 2 періоди: 1-й — період засвоєння методу і нагромадження досвіду (2000 р.; n=78); 2-й — період стабільних результатів (2001—2003 р.; n=1179). У 1-й період, окрім 78 операцій на працюючому серці, виконано також 79 втручань в умовах штучного кровообігу (ШК) і кардіоплегічної зупинки серця (n=157). Стратегія КШ на працюючому серці передбачає послідовне зменшення зони ішемії після кожного накладання дистального анастомозу. Для досягнення цієї мети принципово важливою є така послідовність: першими виділяють внутрішню грудну артерію (ВГА) і венозні трансплантати, першими накладають проксимальні анастомози (за винятком випадків, коли гемодинамічна ситуація вимагає швидкого анастомозування ВГА і передньої міжшлуночкової гілки (ПМШГ)), шунтують колатеризовані коронарні артерії (КА), останніми — ті, що «віддають» колатералі. За рівнозначних ушкоджень і відсутності колатералей першою повинна шунтуватися ПМШГ. Якщо стабілізація і оклюзія однієї із ушкоджених КА призводить до погіршення гемодинаміки, треба підключити екстракорпоральний кровообіг. Ці принципи повинні бути адаптовані з урахуванням стану конкретного хворого. Доступ до КА, які розташовані на задній поверхні шлуночків, забезпечується вертикальною позицією серця, яка досягається ротаційними лігатурами.

Результати та обговорення. Використання способу КШ на працюючому серці після його освоєння і нагромадження досвіду (2-й період) дало змогу порівняно з 1-м періодом у 3 рази збільшити кількість прооперованих хворих з ІХС, знизити летальність з 5,1 до 0,9 % (p<0,01), забезпечити 100 % реваскуляризацію міокарда, своєчасно виконувати невідкладні операції, а також зменшити тривалість перебування хворих у клініці після операції з (10,1±2,2) до (4,8±0,9) доби (p<0,01)

Висновки. КШ на працюючому серці дало змогу в 3 рази збільшити кількість прооперованих хворих на ІХС з повною реваскуляризацією міокарда і летальністю до 1 %; зменшити кількість ускладнень та тривалість перебування хворих у стаціонарі; отримати хороші ранні й найближчі результати.



Ключові слова: хірургічна стратегія, коронарне шунтування, міжсудинні анастомози, стабілізувальний пристрій, вертикальна позиція серця.

 

Хирургическая стратегия и тактика реваскуляризации миокарда на работающем сердце у больных с ишемической болезнью сердца

А.В. Руденко, В.И. Урсуленко, А.Н. Купчинский

Цель работы. Разработка и усовершенствование хирургической стратегии и тактики реваскуляризации миокарда на работающем сердце у больных с ишемической болезнью сердца (ИБС) и оценка их эффективности.

Материал и методы. В ИССХ им. Н.М. Амосова АМН Украины с 2000 по 2003 гг. включительно было выполнено 1257 операций коронарного шунтирования (КШ) на работающем сердце у пациентов с ИБС. При анализе материала выделены 2 периода: 1-й — период освоения и накопления опыта (2000 г.; n=78) и 2-й — период стабильных результа тов (2001—2003 г.; n=1179). В 1-й период, кроме 78 операций на работающем сердце, были выполнены также 79 вмешательств в условиях искусственного кровообращения (ИК) и кардиоплегической остановки сердца (n=157). Стратегия КШ на работающем сердце предусматривает последовательное уменьшение зоны ишемии после каждого наложенного дистального анастомоза. Для достижения этой цели принципиально важна следующая очередность: первыми выделить внутреннюю грудную артерию (ВГА) и венозные трансплантаты, наложить проксимальные анастомозы, за исключением случаев, когда гемодинамическая ситуация требует быстрого анастомозирования ВГА и передней межжелудочковой ветви (ПМЖВ), шунтировать коллатеризированные коронарные артерии (КА), последними — те, которые «отдают» коллатерали. При равнозначных поражениях и отсутствии коллатералей первой должна шунтироваться ПМЖВ. Если стабилизация и окклюзия одной из пораженных КА приводит к ухудшению гемодинамики, нужно подключить экстракорпоральное кровообращение. Эти принципы должны быть адаптированы к конкретным больным. Доступ к КА, расположенным на задней поверхности желудочков, обеспечивается вертикальной позицией сердца, которая достигается ротационными лигатурами.

Результаты и обсуждение. Использование способа КШ на работающем сердце после его освоения и накопления опыта (во 2-й период) позволило по сравнению с 1-м периодом в 3 раза увеличить количество прооперированных больных с ИБС, снизить летальность с 5,1 до 0,9 % (p<0,01), обеспечить 100 % реваскуляризацию миокарда, своевременно выполнять неотложные операции, а также уменьшить длительность пребывания больных в клинике после операции с (10,1±2,2) до (4,8±0,9) сут (p<0,01).

Выводы. КШ на работающем сердце позволило в 3 раза увеличить количество прооперированных больных ИБС с полной реваскуляризацией миокарда и летальностью менее 1 %; уменьшить количество осложнений и дни пребывания пациентов в стационаре; получить хорошие ранние и ближайшие результаты.



Ключевые слова: хирургическая стратегия, коронарное шунтирование, межсосудистые анастомозы, стабилизирующее устройство, вертикальная позиция сердца.

2. оригінальні дослідження

 

Показники системного імунного запалення у хворих з вродженими вадами серця у фазу синдрому Ейзенменгера

К.М. Амосова, В.В. Чоп'як, І.А. Сусак, Л.Ф. Конопльова, Ю.В. Федоров, С.П. Ташова, І.В. Валочук, М. Аждарі Хосро Шахи

Мета. На підставі визначення вмісту деяких прозапальних інтерлейкінів (ІЛ) — ІЛ-1β, ІЛ-2, ІЛ-6, фактора некрозу пухлин-α (ФНП-α) та протизапального (ІЛ-4) цитокіну у венозній крові хворих з вродженими вадами серця (ВВС) у фазу синдрому Ейзенменгера (СЕ) оцінити патогенетичну роль системного імунного запалення в розвитку високої легеневої гіпертензії (ЛГ) при цій патології.

Матеріали та методи. У 21 хворого з ВВС у фазу СЕ, середній вік яких становив (26,4±5,8) року, за допомогою твердофазного методу імуноферментного аналізу визначали рівні ІЛ-1β, ІЛ-2, ІЛ-4, ІЛ-6 та ФНП-α у венозній крові. Проведено кореляційний аналіз між вмістом окремих цитокінів.

Результати та обговорення. У пацієнтів з СЕ виявлено значне підвищення у венозній крові рівнів прозапальних цитокінів. Середній вміст ІЛ-1β становив (779,4 ± 109,9) пг/мл, у здорових (28,9 ± 8,26) пг/мл (р < 0,001), ІЛ-2 — (1410,3 ± 695,2) пг/мл і (11,6 ± 2,24) пг/мл (р < 0,001); ІЛ-6 — (14,3 ± 14,1) мг/мл і (2,1 ± 0,9) мг/мл (р < 0,001) відповідно. Підвищені рівні ІЛ-1β та ІЛ-2 спостерігалися у 100 % хворих, ІЛ-6 — у 71,4 %. Середня величина вмісту ФНП-α вірогідно не відрізнялася від такої у здорових, проте його підвищення зареєстровано у 47,6 % хворих (р< 0,01). Одночасно у 95,0 % пацієнтів з СЕ помічено зростання вмісту протизапального ІЛ-4, середній рівень якого дорівнював (484,9 ± 464,6) пг/мл порівняно з (56,5 ± 9,6) пг/мл у здорових (р < 0,001). Одночасно виявлено порушення взаєморегулювальних впливів цитокінів при СЕ. Зокрема, не простежувалася негативна кореляція між вмістом ІЛ-2 та ІЛ-4, яка існувала у здорових (r = -0,62; p < 0,05), і визначалася позитивна кореляція між рівнями прозапальних цитокінів ІЛ-6 та ФНП-α (r = 0,64; р < 0,01), якої в нормі не спостерігалося (r = 0,40, р > 0,05).

Висновки. У хворих з ВВС у фазу СЕ значно підвищуються рівні як прозапальних (ІЛ-1β, ІЛG2, ІЛG6, ФНПGα), так і протизапального ІЛ (ІЛG4), що, ймовірно, свідчить про роль системного імунного запалення в патогенезі розвитку високої ЛГ у таких хворих. Характерним для хворих з ВВС в фазу СЕ є порушення регуляції продукції цитокінів, про що свідчить прямий кореляційний зв'язок рівнів ІЛG6 та ФНПGα, що не притаманне здоровим. Не спостерігається такий між рівнями ІЛ-2 та ІЛ-4, що існує в нормі.



Ключові слова: вроджені вади серця, синдром Ейзенменгера, цитокіни, фактор некрозу пухлин-

 

Показатели системного иммунного воспаления у больных с врожденными пороками сердца в фазу синдрома Эйзенменгера

Е.Н. Амосова, В.В. Чопяк, И.А. Сусак, Л.Ф. Коноплёва, Ю.В. Федоров, С.П. Ташова, И.В. Валочук, М. Аждари Хосро Шахи

Цель. На основании определения содержания некоторых провоспалительных интерлейкинов (ИЛ) — ИЛ-1β, ИЛ-2, ИЛ-6, фактора некроза опухолей (ФНО-α) и противовоспалительного (ИЛ-4) цитокина в венозной крови больных с врожденными пороками сердца (ВПС) в фазу синдрома Эйзенменгера (СЭ) оценить патогенетическую роль системного иммунного воспаления в развитии высокой легочной гипертензии (ЛГ) при этой патологии.

Материалы и методы. У 21 больного с ВПС в фазу СЭ, средний возраст которых составлял (26,4±5,8) года, с помощью твердофазного метода иммуноферментного анализа были определены уровни ИЛ-1β, ИЛ-2, ИЛ-4, ИЛ-6 и ФНО−α в венозной крови. Проведен корреляционный анализ между содержанием отдельных цитокинов.

Результаты и обсуждение. У пациентов с СЭ обнаружено значительное повышение в венозной крови уровней провоспалительных цитокинов. Среднее содержание ИЛ-1β составило (779,4 ± 109,9) пг/мл в сравнении с (28,9 ± 8,26) пг/мл у здоровых (р < 0,001), ИЛ-2 — (1410,3 ± 695,2) пг/мл против (11,6 ± 2,24) пг/мл (р < 0,001); ИЛ-6 — (14,3 ± 14,1) мг/мл против (2,1 ± 0,9) мг/мл (р < 0,001). Повышенные уровни ИЛ-1β и ИЛ-2 наблюдались у 100 % больных (р < 0,001), ИЛ-6 — у 71,4 % (р < 0,001). Среднее содержание ФНО-α достоверно не отличалось от такого у здоровых (p > 0,05), тем не менее его повышение зарегистрировано у 47,6 % пациентов (р< 0,01). Одновременно у 95,0 % больных с СЭ отмечено нарастание содержания противовоспалительного ИЛ-4, средний уровень которого составил (484,9 ± 464,6) пг/мл в сравнении с (56,5 ± 9,6) пг/мл у здоровых (р < 0,001). Одновременно обнаружено нарушение взаиморегулирующих влияний цитокинов при СЭ. В частности, отсутствовала отрицательная корреляция между содержанием ИЛ-2 и ИЛ-4, существовавшая у здоровых (r = –0,62, p < 0,05), и определялась положительная корреляция между уровнями провоспалительных цитокинов ИЛ-6 и ФНО-α (r = 0,64; р < 0,01), которой не существовало в норме (r = 0,40; р > 0,05).

Выводы. У больных с ВПС в фазу СЭ значительно повышаются уровни как провоспалительных ИЛ (ИЛ-1β, ИЛ-2, ИЛ-6, ФНО-α), так и противовоспалительного ИЛ (ИЛ-4). Вероятно, это свидетельствует о роли системного иммунного воспаления в патогенезе развития высокой ЛГ у этих больных. Характерным для больных с ВПС в фазу СЭ является нарушение регуляции продукции цитокинов, о чем свидетельствуют прямая корреляционная связь уровней ИЛ-6 и ФНО-α, не присущая здоровым, и отсутствие таковой между уровнями ИЛ-2 и ИЛ-4, существующая в норме.



Ключевые слова: врожденные пороки сердца, синдром Эйзенменгера, цитокины, фактор некроза опухолей-

3. оригінальні дослідження

 

Клінічні маски при розшаровувальних аневризмах аорти

Д.Д. Зербіно, Ю.І. Кузик

Серед захворювань аорти особливе місце займають розшаровувальні аневризми аорти (РАА), які є складними для діагностики й лікування і супроводжуються високою летальністю.

Мета — дослідити й описати можливі клінічні симптомокомплекси — маски РАА при медіонекрозі аорти (МНА).

Матеріали і методи. Проаналізовано 36 випадків смерті від РАА при МНА за 1998—2001 р. Серед померлих превалювали чоловіки (28, або 77 %), з них 14 (39 %) померли у молодшому віці — до 50 років.

Результати та обговорення. Прижиттєво правильний діагноз РАА було встановлено у 40,6 % випадків. Під час аналізу клінічної картини і даних автопсій виділено такі клінічні маски: «коронарні» (у 16, або 44,4 % випадків), «судинні периферичні» (у 3, або 8,4 %), «легеневі» (у 4, або 11,1 %), «церебральні» (у 5, або 13,9 %), «шлунково-кишкові» (у 4, або 11,1 %), «ниркові» (у 4, або 11,1 %). У 3 хворих розвинувся справжній інфаркт міокарда. Морфологічно при цьому розшарування спостерігалося на рівні відходження коронарних артерій і супроводжувалося компресією їхніх початкових відділів. У всіх випадках «коронарної» маски хворі гинули від гострої гемотампонади. Правильний діагноз РАА найчастіше встановлювали під час ехокардіографічного дослідження.

Висновки. При житті РАА не розпізнали у 59 % хворих, що зумовлено розмаїтістю симптомокомплексів цієї недуги залежно від локалізації, обсягу й швидкості розшарування, зони розриву, вторинних морфологічних змін внутрішніх органів, центральної нервової системи, ускладнень. Облік варіантів клінічних масок РАА відкриває можливості для поліпшення діагностики цього захворювання.



Ключові слова: патологія аорти, розшаровувальні аневризми аорти, кістозний медіонекроз аорти, клінічні маски розшаровувальних аневризм аорти.

 

Клинические маски при расслаивающих аневризмах аорты

Д.Д. Зербино, Ю.И. Кузык

Среди заболеваний аорты особое место занимают расслаивающие аневризмы аорты (РАА), которые являются тяжелым для диагностики и лечения заболеванием и сопровождаются высокой летальностью.

Цель работы — исследовать и описать возможные клинические симптомокомплексы — маски РАА — при медионекрозе аорты (МНА).

Материалы и методы. Проанализированы 36 случаев смерти от РАА при МНА за 1998—2001 гг. Среди умерших превалировали мужчины (28, или 77 %), из них 14 (39 %) умерли в более молодом возрасте — до 50 лет.

Результаты и обсуждение. Прижизненно правильный диагноз РАА был установлен в 40,6 % случаев. В результате анализа клинической картины и данных аутопсий выделены следующие клинические маски: «коронарные» (в 16, или 44,4 % случаев), «сосудистые периферические» (в 3, или 8,4 %), «легочные» (в 4, или 11,1 %), «церебральные» (в 5, или 13,9 %), «желудочно-кишечные» (в 4, или 11,1 %), «почечные» (в 4, или 11,1 %). У 3 больных развился истинный инфаркт миокарда. Морфологически при этом расслоение наблюдалось на уровне отхождения коронарных артерий и сопровождалось компрессией их начальных отделов. Во всех случаях «коронарной» маски больные погибали от острой гемотампонады. Правильный диагноз РАА наиболее часто устанавливали при эхокардиографическом исследовании.

Выводы. При жизни РАА не была распознана у 59 % больных, что обусловлено разнообразием симптомокомплексов заболевания в зависимости от локализации, объема и скорости расслоения, зоны разрыва, вторичных морфологических изменений внутренних органов, центральной нервной системы, а также осложнений. Учет всех вариантов клинических масок РАА открывает возможности для улучшения диагностики этого заболевания.



Ключевые слова: патология аорты, расслаивающие аневризмы аорты, кистозный медионекроз аорты, клинические маски расслаивающих аневризм аорты.

4. оригінальні дослідження

 

Патоморфологічна характеристика аорти при аневризмах її черевної частини

І.В. Гомоляко, Т.А. Дубович, Г.Г. Влайков, Н.Є. Клочкова

Мета роботи — виявлення структурних основ формування аневризми черевної частини аорти (АЧЧА).

Матеріали та методи. 56 препаратів аорти при АЧЧА, 12 — при неускладненому атеросклерозі (АС), 15 — контрольна група (К). Виконували світлооптичну мікроскопію та морфометрію.

Результати та обговорення. Макроскопічно для АЧЧА порівняно з АС характерні менша площа загального атеросклеротичного ураження, більший діаметр аорти в грудному та супраренальному відділах. За допомогою світлооптичної мікроскопії при АЧЧА виявлено чіткі дистрофічні зміни в середній оболонці аорти з деградацією еластичних мембран (еластолізис, фрагментація, мультиплікація, стоншення, дезорієнтація та заміщення колагеновими волокнами, ділянки гіпереластозу) з утворенням кіст і щілин, зменшення кількості еластичних мембран (АС — 49,32±7,09, К — 53,41±5,73, всі p<0,001 порівняно з АЧЧА); некробіоз та некроз гладеньком'язових клітин. Помірний неоангіогенез (АС — 43,37±2,62, К — 18,54±1,26, всі р<0,01 порівняно з АЧЧА), поширення гемокапілярів у субінтимальні зони медії, утворення мікророзшарувань.

Висновки. Структурна основа АЧЧА — чіткі дистрофічні зміни медії з еластолізисом, утворенням кіст і мікророзшарувань. АС створює додаткові умови для розвитку захворювання.



Ключові слова: аорта, атеросклероз, аневризма черевної частини аорти, патоморфологія, морфометрія.

 

Патоморфологическая характеристика аорты при аневризмах ее брюшной части

И.В. Гомоляко, Т.А. Дубович, Г.Г. Влайков, Н.Е. Клочкова

Цель работы — выявление структурных основ формирования аневризмы брюшной части аорты (АБЧА).

Материалы и методы. 56 препаратов аорты при АБЧА, 12 — при неосложненном атеросклерозе (АС), 15 — контрольная группа. Выполняли светооптическую микроскопию и морфометрию.

Результаты и обсуждение. Макроскопически для АБЧА по сравнению с АС характерны меньшая площадь общего атеросклеротического поражения, больший диаметр аорты в грудном и супраренальном отделах. При светооптической микроскопии при АБЧА выявлены выраженные дистрофические изменения в средней оболочке аорты с деградацией эластических мембран (эластолизис, фрагментация, мультипликация, истончение, дезориентация и замещение коллагеновыми волокнами, участки гиперэластоза), образованием кист и щелей; уменьшение количества эластических мембран (АС — 49,32±7,09, К — 53,41±5,73 ; все p<0,001 по сравнению с АБЧА);. некробиоз и некроз гладкомышечных клеток. Умеренный неоангиогенез (АС — 43,37±2,62, К — 18,54±1,26, все р<0,01 по сравнению с АБЧА), распространение капилляров в субинтимальные зоны медии, формирование микрорасслоений.

Выводы. Структурная основа АБЧА — выраженные дистрофические изменения медии с эластолизисом, образованием кист и микрорасслоений. АС создает дополнительные условия для развития заболевания.



Ключевые слова: аорта, атеросклероз, аневризма брюшной части аорты, патоморфология, морфометрия.

5. оригінальні дослідження

 

Ультразвукові параметри аорти в чоловіків віком 21—80 років без серцево-судинної патології

Т.В. Кондратова

Мета. Визначити зміни головних параметрів аорти (діаметр, товщину стінок) у чоловіків без клінічно значущої патології серцево-судинної системи залежно від віку за результатами ультразвукового сканування у В-режимі та режимі допплерівського картування.

Матеріали і методи. Методом ультразвукового сканування висхідної частини аорти (ВЧА) і черевної частини аорти (ЧЧА) обстежено 125 чоловіків віком від 21 до 80 років. Пацієнти розподілені на 6 вікових груп: І — 21—30 років (n=7); ІІ — 31—40 років; ІІІ — 41—50 років (n=8); IV — 51—60 років (n=39); V — 61—70 років (n=44); VI — 71—80 років (n=7). Визначали такі параметри: а) діаметр ВЧА; б) товщину стінки ВЧА; в) діаметр ЧЧА в проксимальному відділі (ПВ), середньому відділі (СВ) і дистальному відділі (ДВ); г) товщину стінки ЧЧА в її ПВ, СВ, ДВ.

Результати та обговорення. Діаметр ВЧА у чоловіків коливається в межах від (26,7±2,0) до (34,8±0,9) мм, товщина стінки — в межах від (2,4±0,9) до (3,3±0,8) мм. Діаметр ПВ ЧЧА коливається в межах від (20,0±1,0) до (22,5±2,1) мм, товщина стінки — від (2,1±0,1) до (3,5±0,4) мм. Діаметр СВ ЧЧА становив (15,4±1,1) — (17,8±1,9) мм, товщина стінки — (2,1±0,1) — (3,4±0,4) мм. Діаметр ДВ ЧЧА коливається в межах від (12,7±1,2) до (15,5±2,2) мм, товщина її стінки — від (2,1±0,1) до (3,4±0,4) мм. Найбільший приріст діаметра ВЧА спостерігався в ІІ групі порівняно з І (4,8 мм, 17,9 %). Достовірне збільшення діаметра ВЧА визначено в ІІ та VI групах порівняно з І. Під час вивчення структури ПВ ЧЧА встановлено, що найбільше змінювався діаметр у IV групі (1,4 мм, 6,6 %) відносно ІІІ. Товщина стінки СВ ЧЧА максимально збільшувалася в ІІ групі (0,5 мм, 23 %) порівняно з І. Найбільше збільшення діаметра ДВ ЧЧА спостерігається в IV групі порівняно з третьою (0,9 мм, 6,2 %).



Ключові слова: висхідна частина аорти, абдомінальна частина аорти, діаметр аорти, товщина стінки, вікові групи.

 

Ультразвуковые параметры аорты у мужчин в возрасте 21—80 лет без сердечно-сосудистой патологии

Т.В. Кондратова

Цель. Определить изменения основных параметров структуры аорты без клинически значимой патологии сердечно-сосудистой системы у мужчин в зависимости от возраста по результатам ультразвукового сканирования в В-режиме и режиме цветного допплеровского картирования.

Материал и методы. Методом ультразвукового сканирования восходящей части аорты (ВЧА) и брюшной части аорты (БЧА) обследовано 125 мужчин в возрасте от 21 до 80 лет. Пациенты распределены на шесть возрастных групп: I — 21—30 лет (n=7); II — 31—40 лет (n=8); III — 41—50 лет (n=39); IV — 51—60 лет (n=44); V — 61—70 лет (n=20); VI — 71—80 лет (n=7). Определяли диаметр ВЧА; толщину стенки ВЧА; диаметр БЧА в проксимальном отделе (ПО), среднем отделе (СО) и дистальном отделе (ДО); толщину стенки БЧА в ПО, СО и ДО.

Результаты и обсуждение. Диаметр ВЧА у мужчин колеблется от (26,7±2,0) до (34,8±0,9) мм, толщина стенки — от (2,4±0,9) до (3,3±0,8) мм. Диаметр ПО БЧА был от (20,0±1,0) до (22,5±2,1) мм, толщина стенки — от (2,1±0,1) до (3,5±0,4) мм. Диаметр СО БЧА составляет от (15,4±1,1) до (17,8±1,9) мм, толщина стенки от (2,1±0,1) до (3,4±0,4) мм. Диаметр ДО БЧА колеблется от (12,7±1,2) до (15,5±2,2) мм, толщина ее стенки — от (2,1±0,1) до (3,4±0,4) мм. Наибольший прирост диаметра ВЧА наблюдается во II возрастной группе по сравнению с I (17,9 %; р<0,05). Увеличение толщины стенки ВЧА наиболее выражено в V группе по сравнению с IV (13,7 %; р<0,05). Достоверное увеличение диаметра ВЧА установлено во II и VI группах по сравнению с I (р<0,05). При исследовании изменений толщины стенки СО БЧА максимальное увеличение ее выявлено у мужчин II группы (23 %; р<0,05) по сравнению с I.



Ключевые слова: восходящая часть аорты, абдоминальная часть аорты, диаметр аорты, толщина стенки, возрастные группы.

6. оригінальні дослідження

 

Аналіз роботи двокамерного електрокардіостимулятора у віддалений післяопераційний період

В.К. Гринь, О.С. Кузнєцов, В.В. Черній, Т.М. Ісакова, А.В. Філюк

Мета дослідження — вивчення головних порушень роботи електрокардіостимуляторів (ЕКС) і оцінка параметрів, що найчастіше потребують коригування в післяопераційний період.

Матеріали та методи. Порушення ритму у 54 пацієнтів з імплантованими двокамерними серцевими стимуляторами спостерігали протягом 2 років. Параметри електростимуляції (ЕС) — амплітуду, тривалість імпульсу, передсердношлуночкову затримку і передсердний рефрактерний період, чутливість системи по кожному з каналів, оцінювали кожні 6 міс.

Результат та обговорення. Закінчили весь період спостереження із збереженням двокамерної кардіостимуляції у 52 хворих, 2 пацієнтів перевели на шлуночкову кардіостимуляцію через перехід фібриляції передсердь у постійну форму. Найчастіше показаннями для перепрограмування були порушення передсердної детекції — 39 випадків (72,2 %), особливо в разі порушень ритму передсердь — 36 випадків (66,6 %), шлуночків — 3 випадки (5,5 %). Збільшення порога стимуляції (12 випадків, або 22,2 %) та зміщення електрода (2 випадки, або 3,7 %) були головними причинами клінічних виявів порушення кардіостимуляції.

Висновки. Доведено, що десинхронізація ритму передсердь і шлуночків є найчастішим і найскладнішим для діагностики порушенням двокамерної електрокардіостимуляції. Невід'ємною частиною аналізу ритму передсердь є тимчасове перепрограмування ЕКС у режим VDD.



Ключові слова: порушення ритму серця, двокамерна електрокардіостимуляція, контроль та програмування ЕКС.

 

Анализ работы двухкамерного электрокардиостимулятора в отдаленный послеоперационный период

В.К. Гринь, А.С. Кузнецов, В.В. Черний, Т.Н. Исакова, А.В. Филюк

Цель исследования — изучение основных нарушений работы электрокардиостимуляторов (ЭКС) и оценка параметров, наиболее часто нуждающихся в корректировке в послеоперационный период.

Материалы и методы. Нарушение ритма у 54 пациентов с имплантированными двухкамерными ЭКС наблюдали на протяжении 2 лет. Параметры электростимуляции (ЭС) — амплитуду, длительность импульса, атриовентрикулярную задержку и предсердный рефрактерный период, чувствительность системы по каждому из каналов, оценивали каждые 6 мес.

Результаты и обсуждение. Завершили полный двухлетний период наблюдения с сохранением двухкамерной ЭС у 52 больных, 2 пациентов перевели на желудочковую ЭС в связи с переходом фибрилляции предсердий (ФП) в постоянную форму. Наиболее частыми показаниями для перепрограммирования были нарушения предсердной детекции — 39 случаев (72,2 %), в том числе ритма предсердий — в 36 случаях (66,6 %), желудочков — в 3 случаях (5,5 %). Увеличение порога ЭС (12 случаев, или 22,2 %) и смещение электрода (2 случая, или 3,7 %) были главными причинами клинических проявлений нарушения кардиостимуляции.

Выводы. Доказано, что десинхронизация ритма предсердий и желудочков является наиболее частым и наиболее сложным для диагностики нарушением двухкамерной ЭС. Неотъемлемой частью анализа ритма предсердий должно быть временное перепрограммирование ЭКС в режим VDD.



Ключевые слова: нарушения ритма сердца, двухкамерная электрокардиостимуляция, контроль и программирование ЭКС.

7. оригінальні дослідження

 

Особливості перебігу міокардиту у хворих на позагоспітальну пневмококову пневмонію на тлі спалахів гострих респіраторно-вірусних інфекцій

А.С. Свінціцький, О.П. Слєсаренко

Мета роботи. Вивчення частоти виникнення і клінічного перебігу міокардиту під час двох спалахів пневмоній пневмококової етіології на тлі гострих респіраторно-вірусних інфекцій (ГРВІ) — респіраторно-синцитіальної (РС) та спричиненої парагрипом (ПГ).

Матеріали і методи. Серед військовослужбовців строкової служби (чоловіки 18—20 років) досліджено два спалахи позагоспітальних пневмококових пневмоній. Один виник у 367 хворих на тлі РС інфекції, другий у 212 на тлі ПГ, у тому числі середньої тяжкості — у 31,1 та 19,8 % відповідно, тяжких — у 6,5 та 3,8 %. Етіологічний діагноз підтверджено даними серологічного і бактеріологічного дослідження в динаміці. У першій групі, за даними клінічного і ЕКГ дослідження у динаміці, міокардит виявлено у 60 (16,4 %) випадках, у другій — у 25 (11,8 %). Обстеження передбачало ЕхоКГ і рентгенографію в динаміці.

Результати та обговорення. У всіх випадках міокардит був клінічно «німим» і мав легкий перебіг без ознак систолічної дисфункції лівого шлуночка з повним одужанням в середньому через (37±1,7) доби без достовірної різниці між спалахами. Головним виявом РС-пневмококового і ПГ-пневмококового міокардиту було чітке пригнічення функції синусового вузла у вигляді брадикардії (90,6 %), синоатріальні блокади (САБ; 29,5 %), атріовентрикулярної дисоціації (АВД; 37,7 %) та заміщувальних ритмів (17,7 %). Вияв синусової брадикардії в обох групах не мав достовірної різниці й становив (48,2±1,3) і (49,9±1,7) уд./хв (р>0,05). Частота САБ і атріовентрикулярної дисоціації була більшою у хворих на міокардит РС-пневмококової етіології (відповідно 31,7 проти 12 % та 43,3 проти 24 %; р<0,05). Порушення реполяризації спостерігалося в середньому в 87,1 % випадків з істотним переважанням у І групі (90,2 проти 76 %; р<0,05).

Висновки. Частота вірусно-пневмококового міокардиту у молодих чоловіків (18—20 років) не залежала від тяжкості перебігу пневмонії. Для нього є характерним легкий перебіг без ознак систолічної дисфункції міокарда, з пригніченням синусового вузла у вигляді вираженої синусової брадикардії, САБ та АВД.



Ключові слова: міокардит, респіраторно-вірусна інфекція, пневмококова пневмонія, клінічний перебіг.

 

Особенности течения миокардита у больных внегоспитальной пневмококковой пневмонией на фоне вспышек острых респираторно-вирусных инфекций

А.С. Свинцицкий, А.П. Слесаренко

Цель работы. Изучение частоты возникновения и клинического течения миокардита во время двух вспышек пневмоний пневмококковой этиологии на фоне острых респираторно-вирусных инфекций (ОРВИ) — респираторно-синцитиальной (РС) и вызванной парагриппом (ПГ).

Материалы и методы. Среди военнослужащих срочной службы (мужчины 18—20 лет) зафиксированы две вспышки внегоспитальных пневмококковых пневмоний. Во время одной заболели 367 военнослужащих на фоне РС инфекции, второй — 212 на фоне ПГ, в том числе средней тяжести — в 31,1 и 19,8 % случаев соответственно, тяжелых — в 6,5 и 3,8 % соответственно. Этиологический диагноз подтвержден данными серологического и бактериологического исследований в динамике. У первой группы, за данными клинического и ЭКГ исследований в динамике, миокардит выявлен в 60 (16,4 %) случаев. У второй — у 25 (11,8 %). Обследование включало ЭхоКГ и рентгенографию в динамике.

Результаты и обсуждение. Во всех случаях миокардит был клинически «немым» и имел легкое течение без признаков систолической дисфункции левого желудочка с полным выздоровлением в среднем через (37±1,7) сут без достоверных разичий между вспышками. Главным проявлением РС-пневмококкового и ПГ-пневмококкового миокардита было выраженное угнетение функции синусового узла в виде брадикардии (в 90,6 %), синоатриальной блокады (САБ) (29,5 %), атриовентрикулярной диссоциации (АВД) (37,7 %) и заместительных ритмов (17,7 %). Выраженность синусовой брадикардии в обеих группах не имела достоверных различий и составляла (48,2±1,3) и (49,9±1,7) уд./мин (р>0,05). Частота САБ и АВД была большей среди больных с миокардитом РС-пневмококковой этиологии (соответственно 31,7 против 12 %, 43,3 против 24 %; р<0,05). Нарушение реполяризации встречалось в среднем в 87,1 % случаев со значительным преобладанием в І группе (90,2 против 76 %; р<0,05).

Выводы. Частота вирусно-пневмококкового миокардита у молодых мужчин (18—20 лет) не зависела от тяжести течения пневмонии. Для него характерно легкое течение без признаков систолической дисфункции миокарда с угнетением синусового узла в виде выраженной синусовой брадикардии, САБ и АВД.



Ключевые слова: миокардит, респираторно-вирусная инфекция, пневмококковая пневмония, клиническое течение.

8. оригінальні дослідження

 

Про інформативність спрощених методів кількісної оцінки динаміки функціонального стану внаслідок санаторного лікування вагітних з кардіальною патологією та анемією

О.А. Владимиров, Н.І. Тофан

Мета роботи. Визначити інформативність 6-хвилинного тесту ходьби для оцінки динаміки функціонального стану внаслідок санаторного лікування вагітних з кардіальною патологією.

Матеріали і методи. Проведено комплексне санаторне лікування з активною фізичною реабілітацією 53 вагітних з кардіальною патологією (вади серця — 41, ендокринна кардіоміопатія — 12) і залізодефіцитною анемією (I ступеня — у 14, II — у 39) I—III функціонального класу NYHA. Всім хворим при госпіталізації і виписуванні з санаторію через (26,8±5,2) доби було проведено субмаксимальний велоергометричний тест, пробу з 6-хвилинною ходьбoю.

Результати дослідження. Розроблена система санаторного лікування сприяла позитивній динаміці клінічних показників (зменшення частоти скарг на 62,3 %; p<0,05), поліпшенню показників еритроцитарної ланки й обміну заліза (кількість еритроцитів зросла на 22,6 %, середній вміст гемоглобіну в еритроциті — на 23,3 %, сироваткове залізо — в 2,7 разу, сироватковий феритин — в 1,6 разу; всі р<0,05). Згідно з результатами субмаксимального навантажувального тесту, фізична працездатність зросла на 39,3 %, відстань 6-хвилинної ходьби на 46,9 % (p<0,05). Середня величина функціонального класу NYHA, оціненого за загальноклінічними критеріями, зменшилася з (2,0±0,4) до (1,5±0,2) у. о., а за результатами 6-хвилинного тесту — з (1,9±0,2) до (1,5±0,3) у. о. (р<0,05).

Висновки. Порівняльна оцінка фізичного стану вагітних з кардіальною патологією і анемією на основі субмаксимального навантажувального тестування на велоергометрі і 6-хвилинного тесту ходьби не виявила істотної різниці щодо позитивної динаміки цих показників унаслідок санаторного лікування. Це свідчить про достатню інформативність 6-хвилинного тесту ходьби у таких пацієнток і дає підстави рекомендувати широко використовувати цей простий і безпечний метод для об'єктивізації оцінки їхнього функціонального стану.

Ключові слова: вагітність, кардіальна патологія, анемія, санаторне лікування, функціональний стан, ефективність, спрощена кількісна оцінка.



Ключові слова: вагітність, кардіальна патологія, анемія, санаторне лікування, функціональний стан, ефективність, спрощена кількісна оцінка.

 

Об информативности упрощенных методов количественной оценки динамики функционального состояния в результате санаторного лечения беременных с кардиальной патологией и анемией

А.А. Владимиров, Н.И. Тофан

Цель работы. Определить информативность 6-минутного теста ходьбы для оценки динамики функционального состояния в результате санаторного лечения беременных с кардиальной патологией.

Материалы и методы. Проведено комплексное санаторное лечение с активной физической реабилитацией 53 беременных с кардиальной патологией (пороки сердца — 41, эндокринная кардиомиопатия — 12) и железодефицитной анемией (I степени — у 14, II — у 39) I—III функционального класса NYHA. Всем больным при поступлении и выписке из санатория через (26,8±5,2) сут были проведены субмаксимальный велоэргометрический тест, проба с 6-минутной ходьбой.

Результаты исследования. Разработанная система санаторного лечения способствовала положительной динамике клинических показателей (уменьшение частоты жалоб на 62,3 %; p<0,05), улучшению показателей эритроцитарного звена и обмена железа (содержание эритроцитов увеличилось на 22,6 %, среднее содержание гемоглобина в эритроците — на 23,3 %, сывороточное железо — в 2,7 раза, сывороточный ферритин — в 1,6 раза, все р<0,05). По результатам субмаксимального нагрузочного теста физическая работоспособность возросла на 39,3 %, расстояние 6-минутной ходьбы — на 46,9 % (р<0,05). Средняя величина функционального класса NYHA, оцениваемого по общеклиническим критериям, уменьшилась с (2,0±0,4) до (1,5±0,2) усл. ед., а по результатам 6-минутного теста — с (1,9±0,2) до (1,5±0,3) усл. ед. (р<0,05).

Выводы. Сравнительная оценка физического состояния беременных с кардиальной патологией и анемией на основе субмаксимального нагрузочного тестирования на велоэргометре и 6-минутного теста ходьбы не выявила существенных различий в отношении выраженности положительной динамики этих показателей в результате санаторного лечения. Это свидетельствует о достаточной информативности 6-минутного теста ходьбы у таких пациенток и позволяет рекомендовать широко использовать этот простой и безопасный метод для объективизации оценки их функционального состояния.



Ключевые слова: беременность, кардиальная патология, анемия, санаторное лечение, функциональное состояние, эффективность, упрощенная количественная оценка.

9. оригінальні дослідження

 

Функція ендотелію у літніх хворих на гострий інфаркт міокарда з зубцем Q і її зміни в процесі лікування з уведенням різних доз інгібітору ангіотензин-перетворювального ферменту

О.В. Рябцев

Мета роботи. Оцінити стан ендотеліальної функції у літніх пацієнтів з гострим інфарктом міокарда (ГІМ) з зубцем Q та його зміни на тлі терапії з уведенням різних доз інгібітору ангіотензинперетворювального ферменту (іАПФ) спіраприлу.

Матеріали та методи. Під спостереженням перебувало 50 хворих з первинним ГІМ із зубцем Q: чоловіків — 34 (68 %), жінок — 16 (32 %). Критерії уведення — гостра лівошлуночкова недостатність (ГЛШН), не вища за ІІ клас, за T. Killip — J. Kimbal (1969), під час госпіталізації, атріовентрикулярна блокада, не вища за І ступінь, гіпертонічна хвороба (ГХ), не вища за ІІ стадію. В дослідження не включали хворих з систолічним артеріальним тиском, меншим за 90 мм рт. ст., цукровим діабетом (ЦД), що потребував медикаментозної терапії, хронічною нирковою та печінковою недостатністю. Для лікування всіх хворих, крім загальноприйнятої стандартизованої терапії, використовували іАПФ — спіраприл (квадроприл — AWD, Німеччина), який призначали з першої доби ГІМ 1 раз на добу. У порядку надходження хворих було рандомізовано на 2 групи. До І групи увійшло 20 хворих, що отримували «малу» дозу спіраприлу (3 мг/добу), до ІІ — 30 хворих, які приймали повну терапевтичну дозу препарату (6 мг/добу). Хворі обох груп були порівнюваними за віком, статтю, поширенням ГХ та ЦД, локалізацією ГІМ, частотою ГЛШН ІІ класу на час уведення в дослідження (всі р>0,05). Для оцінки функції ендотелію в першу добу ГІМ перед призначенням спіраприлу і на 24—28-му добу лікування визначали сироватковий вміст ендотеліну-1 (ЕТ-1) і судинорухову функцію плечової артерії (потокозалежна вазодилатація). Нормативні значення цих показників визначали під час обстеження 20 здорових добровольців, порівнюваних за віком та статтю. Нормою вважали постоклюзійне збільшення діаметра судини на понад 10 % від початкового і на 20 % на тлі дії нітрогліцерину.

Результати та обговорення. У обстежених хворих початкові рівні ЕТ-1 були достовірно вищими за норму (всі р<0,01). При цьому пацієнти обох груп були порівнюваними (р>0,05). На тлі лікування в кожній групі помічено достовірне зменшення рівнів ЕТ-1 порівняно з початковими: у І — на 18,9 % (р<0,05), у ІІ — на 33,8 % (р<0,01). На кінець спостереження рівень ЕТ-1 на тлі застосування «великої» дози спіраприлу був на 44,6 % нижчим від такого у хворих, які приймали «малі» дози препарату (р<0,01). Про ендотеліальну дисфункцію у пацієнтів з ГІМ свідчить зменшення ендотелієзалежної вазодилатації (ЕЗВД) у обох групах до початку лікування порівняно зі здоровими. Ендотелієнезалежна вазодилатація (ЕНВД) була зниженою (р<0,05), але достовірної різниці щодо ЕНВД між групами не було, що можна пояснити розвитком толерантності до нітрогліцерину. На тлі лікування у пацієнтів ІІ групи достовірно поліпшилася ЕЗВД, яка збільшилася порівняно з початковим рівнем у 2,1 разу (р<0,05) і стала порівнюваною з такою у здорових (р>0,05). Достовірна динаміка показника у І групі порівняно з початковими даними не спостерігалася (р>0,05), хоча наприкінці періоду спостереження констатовано відсутність достовірних розбіжностей з показниками здорових осіб (р>0,05). Достовірної динаміки показників ЕНВД в обох групах як через 3, так і через 5 хв не спостерігали. Це узгоджується з відсутністю змін індексів пульсації — РІ1 і РІ3 (р>0,05).

Висновки. 1. У літніх пацієнтів з гострим інфарктом міокарда з зубцем Q спостерігається дисфункція ендотелію, за даними визначення сироваткового вмісту ЕТ-1 та ЕЗВД. 2. Лікування літніх пацієнтів з гострим інфарктом міокарда із зубцем Q з уведенням інгібітору АПФ спіраприлу у «великій» дозі порівняно з «малою» більшою мірою нормалізує ендотеліальну функцію, за даними змін ЕТ-1, проте дозозалежний ефект на судинорухову функцію не спостерігався.



Ключові слова: гострий інфаркт міокарда із зубцем Q, дисфункція ендотелію, ендотелін-1, ендотелієзалежна та ендотелієнезалежна вазодилатація.

 

Функция эндотелия у больных пожилого возраста с острым инфарктом миокарда с зубцом Q и ее изменения в процессе лечения с включением разных доз ингибитора ангиотензинпревращающего фермента

О.В. Рябцев

Цель работы. Оценить состояние эндотелиальной функции у пациентов пожилого возраста с острым инфарктом миокарда (ОИМ) с зубцом Q и его изменения на фоне терапии с включением разных доз ингибитора ангиотензинпревращающего фермента (иАПФ) спираприла.

Материал и методы. Под наблюдением находилось 50 больных с первичным ОИМ с зубцом Q: мужчин — 34 (68 %), женщин — 16 (32 %). Критерии включения — острая левожелудочковая недостаточность (ОЛЖН), не выше II класса, по T. Killip — J. Kimbal (1969), при поступлении, атриовентрикулярная блокада, не выше II степени, гипертоническая болезнь (ГБ), не выше II стадии. В исследование не включали больных с систолическим артериальным давлением ниже 90 мм рт. ст., сахарным диабетом (СД), требовавшим медикаментозной терапии, хронической почечной и печеночной недостаточностью. В лечении всех больных, кроме общепринятой стандартизированной терапии, использовали иАПФ — спираприл (квадроприл — AWD, Германия), который назначали с первых суток ОИМ 1 раз в сутки. В порядке поступления больных рандомизировали на 2 группы. В I группу вошло 20 больных, получавших «малую» дозу спираприла — 3 мг/сут, во II — 30 больных, принимавших полную терапевтическую дозу препарата (6 мг/сут). Больные обеих групп были сопоставимы по возрасту, полу, частоте ГБ и СД, локализации ОИМ, частоте ОЛЖН II класса на время включения в исследование (все р>0,05). Для оценки функции эндотелия использовали определение сывороточного содержания эндотелина-1 (ЭТ-1) и сосудисто-двигательной функции плечевой артерии (поток-зависимая вазодилатация), которое проводили в первые сутки ОИМ перед назначением спираприла и на 24—28-е сутки лечения. Нормативные значения показателей были получены при обследовании 20 здоровых добровольцев, сопоставимых по возрасту и полу с пациентами. Нормой считали постокклюзионное увеличение диаметра сосуда более, чем на 10 % от исходного, и на 20 % на фоне действия нитроглицерина.

Результаты и обсуждение. Среди обследованных больных исходные уровни ЭТ-1 были достоверно выше нормального показателя (все р<0,01). При этом пациенты обеих групп были сопоставимыми (р>0,05). На фоне лечения в каждой из групп было отмечено достоверное уменьшение уровней ЭТ-1 по сравнению с исходными: в I — на 18,9 % (р<0,05), во II — на 33,8 % (р<0,01). К концу наблюдения уровень ЭТ-1 на фоне применения «большой» дозы спираприла был на 44,6 % ниже по сравнению с таковым у больных, принимавших «малые» дозы препарата (р<0,01). Подтверждением наличия эндотелиальной дисфункции у пациентов с ОИМ является уменьшение эндотелий-зависимой вазодилатации (ЭЗВД) в обеих группах к началу лечения по сравнению со здоровыми. Эндотелий-независимая вазодилатация (ЭНВД) была снижена по сравнению со здоровыми лицами (р<0,05), но достоверных различий между группами не было, что можно объяснить развитием толерантности к нитроглицерину вследствие его неоднократного приема. На фоне лечения у пациентов II группы отмечено достоверное улучшение ЭЗВД, показатель которой увеличился по сравнению с исходным уровнем в 2,1 раза (р<0,05) и стал сопоставимым с таковым у здоровых (р>0,05). Достоверная динамика показателя в I группе по сравнению с исходными данными отсутствовала (р>0,05), хотя в конце периода наблюдения достоверных различий с показателями здоровых лиц не было (р>0,05). Достоверной динамики показателей ЭНВД в обеих группах как через 3, так и через 5 минут не наблюдали. Это согласовывается с отсутствием изменений индексов пульсации — РІ1 и РІ3 (р>0,05).

Выводы. 1. У пациентов пожилого возраста с острым инфарктом миокарда с зубцом Q имеет место выраженная дисфункция эндотелия, по данным определения сывороточного содержания ЭТ-1 и ЭЗВД. 2. Лечение пациентов пожилого возраста с острым инфарктом миокарда с зубцом Q с включением ингибитора АПФ спираприла в «большой» дозе по сравнению с «малой» имеет более значительное нормализующее влияние на состояние эндотелиальной функции, по данным изменений ЭТ-1, тем не менее дозозависимый эффект на сосудисто-двигательную функцию отсутствовал.



Ключевые слова: острый инфаркт миокарда с зубцом Q, дисфункция эндотелия, эндотелинG1, эндотелий-зависимая и эндотелий-независимая вазодилатация.

10. оригінальні дослідження

 

Хірургічне лікування несправжніх аневризм анастомозів після аортостегнових реконструктивних операцій

O.В. Губка, А.Б. Шестакова

Мета роботи. Удосконалення техніки повторних реконструктивних операцій при несправжніх аневризмах анастомозів після аортостегнових реконструкцій.

Матеріали і методи. З 1990 до 2004 року обстежено й повторно прооперовано 68 пацієнтів з аневризмами анастомозів. Усі чоловіки, середній вік — 57,7 року. Діагностику ускладнень здійснювали за допомогою фізикального обстеження, ультрасонографії чи артеріографії. Наведено особливості оперативної техніки 68 повторних реконструкцій у 68 пацієнтів.

Результати та обговорення. Ми застосовували такі способи реконструкції дистальних анастомозів: протезо-глибокостегновий анастомоз сформовано у 44 хворих, протезо-поверхневостегновий — у 8, протезо-загальностегновий — у 16 хворих. Унаслідок оперативного лікування пульсація на артеріях нижніх кінцівок з'явилася у 20 пацієнтів (29,4 %), на підколінній артерії — у 5 (7,4 %), на бранші протеза — у 40 (58,8 %). У післяопераційний період виникли такі ускладнення: лімфорея — у 25 (36,8 %) пацієнтів, кровотеча з післяопераційної рани — у 1, через що довелося вдатися до ургентного оперативного втручання. У 2 пацієнтів наступили тромбоз бранші протеза через неспроможність дистального артеріального русла, декомпенсація кровообігу в нижній кінцівці, що призвело до ампутації на рівні верхньої третини стегна. Один із них (1,5 %) помер унаслідок гострої серцево-судинної недостатності. Таким чином, ампутацію нижньої кінцівки на рівні верхньої третини стегна виконано 3 (4,4 %) пацієнтам. Хороших результатів оперативного лікування домоглися у 58,8 % хворих, задовільних — у 36,8 %, незадовільні наслідки були у 4,4 % пацієнтів.

Висновки. Несправжні аневризми анастомозів у віддалений період після аортостегнових реконструкцій виникли у 4,5 % хворих. Найраціональнішим методом оперативного лікування несправжньої аневризми анастомозу є резекція аневризми з формуванням адаптаційного отвору та реконструкцією анастомозу. Активний підхід до оперативного лікування хворих з несправжньою аневризмою анастомозу дає змогу домогтися хороших результатів у 58,8 % випадків.



Ключові слова: реконструктивні операції, пізні ускладнення, аневризми анастомозів, аорто-біфеморальне шунтування.

 

Хирургическое лечение ложных аневризм анастомозов после аорто-бедренных реконструктивных операций

А.В. Губка, А.Б. Шестакова

Цель работы. Усовершенствование техники повторных реконструктивных операций при ложных аневризмах анастомозов после аортобедренных реконструкций.

Материалы и методы. С 1990 по 2004 г. обследованы и повторно оперированы 68 пациентов с аневризмами анастомозов. Все мужчины, средний возраст — 57,7 года. Диагностика осложнений осуществлялась при помощи физикального обследования, ультрасонографии или артериографии. Приведены особенности оперативной техники 68 повторных реконструкций у 68 пациентов.

Результаты и обсуждение. Мы применяли следующие способы реконструкции дистальных анастомозов: протезо-глубокобедренный — у 44 больных, протезо-поверхностнобедренный — у 8, протезо-общебедренный — у 16 больных. В результате оперативного лечения пульсация на артериях нижних конечностей появилась у 20 пациентов (29,4 %), на подколенной артерии — у 5 (7,4 %), на бранше протеза — у 40 (58,8 %). В послеоперационный период возникли следующие осложнения: лимфорея — у 25 (36,8 %) пациентов, кровотечение из послеоперационной раны — у 1, что потребовало ургентного оперативного вмешательства. У 2 пациентов наступили тромбоз бранши протеза в связи с несостоятельностью дистального артериального русла, декомпенсация кровообращения в нижней конечности, что привело к ампутации на уровне верхней трети бедра. Один из них (1,5 %) умер вследствие острой сердечно-сосудистой недостаточности. Таким образом, ампутации нижней конечности на уровне верхней трети бедра выполнены 3 (4,4 %) пациентам. Хорошие результаты оперативного лечения получены в 58,8 % случаев, удовлетворительные — в 36,8 %, неудовлетворительные — у 4,4 %.

Выводы. Ложные аневризмы анастомозов в отдаленный период после аортобедренных реконструкций возникли у 4,5 % больных. Наиболее рациональным методом оперативного лечения ложной аневризмы анастомоза является резекция аневризмы, формирование адаптационного соустья с реконструкцией анастомоза. Активный подход к оперативному лечению больных с ложной аневризмой анастомоза позволил получить хорошие результаты лечения в 58,8 % случаев.



Ключевые слова: реконструктивные операции, поздние осложнения, аневризмы анастомозов, аорто-бифеморальное шунтирование.

11. оригінальні дослідження

 

Ендоваскулярне лікування стенозів внутрішньої сонної артерії

С.М. Фуркало, М.Р. Костюк

Показання для стентангіопластики внутрішньої сонної артерії (ВСА) до кінця не визначено. Вони залежать від клінічної стадії захворювання, ступеня, морфології і локалізації ураження, а також регіональної церебральної перфузії.

Мета роботи — аналіз початкового досвіду виконання стентангіопластики у хворих зі стенозами ВСА.

Матеріал і методи. Нами виконано 19 стентувань сонних артерій (18 атеросклеротичного генезу і один випадок васкуліту). У 14 пацієнтів були супутні захворювання (ішемічна хвороба серця, гіпертонія, цукровий діабет). У 15 випадках використовували саморозширювані стенти й у 4 балонорозширювальні. Під час останніх втручань використовували нейропротекторні пристрої. Перед втручанням застосовували антиагрегантну терапію аспірином і клопідогрелем. Період віддаленого спостереження становив у середньому 17,5 міс.

Результати та обговорення. В усіх випадках стентування ми домоглися технічного ефекту. Зареєстровано три випадки ускладнень — один інсульт і два минущі порушення мозкового кровообігу. Випадків операційної летальності не було. За час спостереження виникла потреба в стентуванні контралатеральної ВСА в одному випадку, проведено одне вінцеве стентування і 2 операції вінцевого шунтування. Виконано ангіопластику в стенті у випадку рестенозу у хворого на васкуліт.

Висновок. Проведене нами ендоваскулярне лікування стенозів ВСА забезпечило задовільний технічний ефект у всіх 19 випадках. Частота ускладнень низька (3 випадки). Операційної летальності не спостерігалося.



Ключові слова: стентангіопластика, стеноз внутрішньої сонної артерії, саморозширювані і балонорозширювальні стенти.

 

Эндоваскулярное лечение стенозов внутренней сонной артерии

С.Н. Фуркало, М.Р. Костюк

Показания для стентангиопластики внутренней сонной артерии (ВСА) окончательно не определены и зависят от клинической стадии заболевания, степени, морфологии и локализации поражения, а также региональной церебральной перфузии.

Цель работы — анализ начального опыта выполнения стентангиопластики у больных со стенозами ВСА.

Материал и методы. Нами выполнено 19 операций стентирования сонных артерий (18 атеросклеротического генеза и один случай васкулита). У 14 пациентов были сопутствующие заболевания (ишемическая болезнь сердца, гипертония, сахарный диабет). В 15 случаях мы использовали саморасширяющиеся стенты и в 4 баллонорасширяемые. Во время последних вмешательств применяли нейропротекторные устройства. Перед вмешательством назначали антиагрегантную терапию аспирином и клопидогрелем. Период отдаленного наблюдения составил в среднем 17,5 мес.

Результаты и обсуждение. Во всех случаях стентирования мы получили технический эффект. Были зарегистрированы три случая осложнений — один инсульт и два преходящих нарушения мозгового кровообращения. Случаев операционной летальности не было. За время наблюдения в одном случае возникла необходимость в стентировании контралатеральной ВСА. Проведено одно коронарное стентирование и 2 операции венечного шунтирования. Выполнена ангиопластика в стенте в случае рестеноза у больного с васкулитом.

Вывод. Проведенное нами эндоваскулярное лечение стенозов ВСА обеспечивало хороший технический эффект во всех 19 случаях и сопровождалось низкой частотой осложнений (3 случая) без операционной летальности.



Ключевые слова: стентангиопластика, стеноз внутренней сонной артерии, саморасширяющиеся и баллонорасширяемые стенты.

12. огляди

 

Магнітокардіографія: новий погляд на старі ідеї

В.М. Сосницький, Л.А. Стаднюк, Т.В. Сосницька

Попри численні експериментальні та клінічні дослідження, значення магнітокардіографії (МКГ) для клінічної практики чітко не визначено. В огляді продемонстровано переваги МКГ порівняно з іншими методами вивчення етапних змін функціонального стану міокарда при ішемії та інших ураженнях серця. Розглянуто причини повільного запровадження МКГ у клінічну практику і перспективи подальшого удосконалення, використання при ішемічній хворобі серця, аритміях та інших ураженнях серця.



Ключові слова: міокард, ішемія, збудження серця, електрокардіографія, магнітне поле серця, магнітокардіографія.

 

Магнитокардиография: новый взгляд на старые идеи

В.Н. Сосницкий, Л.А. Стаднюк, Т.В. Сосницкая

Несмотря на многочисленные экспериментальные и клинические исследования, значимость магнитокардиографии (МКГ) для клинической практики четко не определена. В обзоре предшествующих исследований определены преимущества МКГ по сравнению с другими методами изучения этапных изменений функционального состояния миокарда при ишемии и других поражениях сердца. Рассмотрены причины замедленного внедрения МКГ в клиническую практику и перспективы дальнейшего усовершенствования, возможности использования при ишемической болезни сердца, аритмиях и других заболеваниях сердца.



Ключевые слова: миокард, ишемия, возбуждение миокарда, электрокардиография, магнитное поле сердца, магнитокардиография.

13. огляди

 

Бета-адреноблокатори в лікуванні серцево-судинної патології у хворих на цукровий діабет: більше «за», ніж «проти»

В.А. Скибчик, Т.М. Соломенчук

У статті узагальнено результати багатоцентрових досліджень ефективності застосування бета-адреноблокаторів (β-АБ) при цукровому діабеті (ЦД) у хворих з артеріальною гіпертензією (АГ), інфарктом міокарда (ІМ), серцевою недостатністю (СН). Також наведено результати власних спостережень.

Мета: визначити клінічну ефективність β-АБ метопрололу та його вплив на показники кардіогемодинаміки у хворих на ІМ, ускладнений систолічною дисфункцією лівого шлуночка (СДЛШ), із ЦД 2 типу.

Матеріал та методи. Обстежено 22 хворих з Q-ІМ і супутнім ЦД 2 типу. Середній вік (63,3±9,2) року. У дослідження увійшли хворі із СДЛШ (фракція викиду — ФВ≤45 %). Рівень цукру в крові в першу добу госпіталізації не перевищував 14 ммоль/л, в середньому (10,9 ± 2,9) ммоль/л. У 5 осіб діагностовано вперше виявлений ЦД 2 типу. Решта 17 пацієнтів хворіли на ЦД 2 типу від 2 до 15 років. Метопролол (егілок, фірма «Егіс», Угорщина) призначали, починаючи з 6,25 мг. Дозу підвищували протягом 2—3 діб до 25—50 мг/добу за два прийоми на тлі загальноприйнятої терапії. Всім хворим призначали простий інсулін підшкірно 3 рази на добу відповідно до рівня глікемії.

Результати та обговорення. Загалом хворі на ІМ і ЦД 2 типу із помірною СДЛШ добре переносили терапію метопрололом. У 2 (9,1 %) осіб у перші 3 доби зберігалися поодинокі безсимптомні шлуночкові екстрасистоли. У 4 (18,2 %) пацієнтів на тлі прийому метопрололу виникла рання післяінфарктна стенокардія. Брадикардію зареєстровано у 3 (13,6 %) пацієнтів. Цим хворим зменшували дозу метопрололу. У жодному разі в ранні терміни ІМ не було зареєстровано збільшення класу гострої ЛШ недостатності. У 2 (9,1 %) пацієнтів до 21-ї доби показники функціональної здатності міокарда (фракції викиду ЛШ, кінцеводіастолічного тиску у ЛШ) погіршилися, клінічно наросли ознаки СН. Призначення метопрололу хворим на IМ із ЦД 2 типу сприяло позитивній динаміці показників СДЛШ: зниження КДТ ЛШ з (16,4 ± 0,3) до (14,9 ± 0,4) мм рт. ст. (р<0,05) та зростання ударного індексу (УІ) з (24,4 ± 1,6) до (30,8 ± 2,1) мл/м2 (р<0,05). Серцевий індекс помітно не змінювався через сповільнення ЧСС з (94,8 ± 3,8) до (77,1 ± 4,3) уд/хв (р<0,05). Аналіз індивідуальних показників кардіогемодинаміки засвідчив відсутність змін у 6 із 22 хворих, які приймали метопролол (27,3 %). У 14 (63,6 %) хворих початкові дози інсуліну було збільшено для досягнення оптимального рівня глікемії, а не через побічні дії метопрололу. Відчутного негативно впливу метопрололу на обмін глюкози не виявлено.

Висновки. Кардіоселективні β-АБ доцільно включати в комплекс лікування хворих з АГ у поєднанні з ЦД 2 типу, оскільки вони достовірно зменшують ризик ІМ, ниркової недостатності, інсульту і СН. Використання β-АБ бісопрололу, карведилолу і метопрололу у пацієнтів з СН і супутнім ЦД, щонайменше, настільки ж ефективно поліпшує прогноз, як у хворих без ЦД. У хворих після гострого ІМ з супутнім ЦД тривалий прийом β-АБ (метопрололу, тимололу, пропранололу, карведилолу) має не меншу кардіопротекторну дію, ніж у пацієнтів без ЦД. У хворих з гострим ІМ з СДЛШ терапія метопрололом сприяє відчутному збільшенню УІ і зниженню КДТ в ЛШ до 21-ї доби прийому, якщо немає достовірних змін ФВ. З урахуванням вираженого несприятливого впливу супутнього ЦД на перебіг і наслідки АГ, ІМ та СН з одного боку, і високої клінічної ефективності низки препаратів β-АБ у таких хворих з комбінованою патологією — з іншого, їх належить намагатися застосовувати у ширшого кола пацієнтів навіть за відносних протипоказань (ХОЗЛ та ін.).



Ключові слова: бета-адреноблокатори, цукровий діабет, артеріальна гіпертензія, інфаркт міокарда, серцева недостатність.

 

Бета-адреноблокаторы в лечении сердечно-сосудистой патологии у больных сахарным диабетом: больше «за», чем «против»

В.А. Скибчик, Т.М. Соломенчук

В статье обобщены результаты многоцентровых исследований эффективности применения бета-адреноблокаторов (β-АБ) у пациентов с сахарным диабетом (СД), больных артериальной гипертензией (АГ), инфарктом миокарда (ИМ), сердечной недостаточностью (СН). Также представлены результаты собственных наблюдений.

Цель: определить клиническую эффективность β-АБ метопролола и его влияние на показатели кардиогемодинамики у больных ИМ, осложненным систолической дисфункцией левого желудочка (СДЛЖ), с СД 2 типа.

Материалы и методы. Обследовано 22 больных с Q-ИМ и сопутствующим СД 2 типа. Средний возраст (63,3 ± 9,2) года. В исследование вошли больные с СДЛЖ (фракция выброса — ФВ≤45 %). Уровень сахара в крови в первые сутки после госпитализации не превышал 14 ммоль/л, в среднем (10,9 ± 2,9) ммоль/л. У 5 пациентов диагностирован впервые выявленный СД 2 типа. Остальные 17 пациентов болели СД 2 типа от 2 до 15 лет. Метопролол (эгилок, фирма «Эгис», Венгрия) назначали, начиная с 6,25 мг. Дозу повышали на протяжении 2—3 сут до 25—50 мг/сут в два приема на фоне общепринятой терапии. Всем больным назначали простой инсулин подкожно 3 раза в сутки в соответствии с уровнем гликемии.

Результаты и обсуждение. В целом больные ИМ и СД 2 типа с умеренной СДЛЖ хорошо переносили терапию метопрололом. У 2 (9,1 %) лиц в первые 3 сут сохранялись одиночные бессимптомные желудочковые экстрасистолы. У 4 (18,2 %) пациентов на фоне приема метопролола возникла ранняя постинфарктная стенокардия. Брадикардия зарегистрирована у 3 (13,6 %). Этим больным уменьшали дозу метопролола. Ни в одном случае в ранние сроки ИМ не зарегистрировано увеличения класса острой ЛЖ недостаточности. У 2 (9,1 %) пациентов к 21-м суткам показатели функциональной способности миокарда (ФВ ЛЖ, конечнодиастолического давления в ЛЖ) ухудшились, клинически наросли признаки СН. Назначение метопролола больным ИМ с СД 2 типа привело к положительной динамике показателей СДЛЖ: снижению КДД ЛЖ с (16,4 ± 0,3) до (14,9 ± 0,4) мм рт. ст. (р<0,05) и возрастанию ударного индекса (УИ) с (24,4 ± 1,6) до (30,8 ± 2,1) мл/м2 (р<0,05). Сердечный индекс существенно не изменялся вследствие замедления ЧСС с (94,8 ± 3,8) до (77,1 ± 4,3) уд/мин (р<0,05). Анализ индивидуальных показателей кардиогемодинамики показал отсутствие изменений у 6 из 22 больных, принимавших метопролол (27,3 %). У 14 (63,6 %) больных начальные дозы инсулина были увеличены для достижения оптимального уровня гликемии, а не вследствие побочных эффектов метопролола. Существенного отрицательного влияния препарата на обмен глюкозы нами не выявлено.

Выводы. Кардиоселективные β-АБ целесообразно включать в комплекс лечения больных АГ с СД 2 типа, поскольку они достоверно уменьшают риск ИМ, почечной недостаточности, инсульта и СН. Использование β-АБ бисопролола, карведилола и метопролола у пациентов с СН и сопутствующим СД, по меньшей мере, настолько же эффективно улучшает прогноз, как и без СД. У больных после острого ИМ с сопутствующим СД продолжительный прием β-АБ (метопролола, тимолола, пропранолола, карведилола) имеет не меньшее кардиопротекторное действие, чем без СД. У больных с острым ИМ с СДЛЖ терапия метопрололом приводит к существенному увеличению УИ и снижению КДД в ЛЖ к 21-м суткам приема при отсутствии достоверных изменений ФВ. С учетом выраженного неблагоприятного влияния сопутствующего СД на течение и исходы АГ, ИМ и СН, с одной стороны, и высокой клинической эффективности ряда препаратов β-АБ у таких больных с комбинированной патологией — с другой, их необходимо стараться применять у более широкого круга пациентов даже при наличии относительных противопоказаний (ХОЗЛ и др.).



Ключевые слова: бета-адреноблокаторы, сахарный диабет, артериальная гипертензия, инфаркт миокарда, сердечная недостаточность.

14. огляди

 

Ремоделювання артерій при серцево-судинних захворюваннях

Н.В. Калінкіна, О.К. Кашанська, О.В. Кeтінг, М.Т. Ватутін

У статті наведено огляд літератури, присвяченої механізмам ремоделювання артерій при атеросклерозі, рестенозі коронарних артерій після ангіопластики, артеріальній та легеневій гіпертензії, серцевій недостатності. Обговорюється роль генетичних чинників, чинників запалення, дисфункції ендотелію, а також види та структурні основи ремоделювання при цих захворюваннях.



Ключові слова: ремоделювання, артерії, серцево-судинні захворювання.

 

Ремоделирование артерий при сердечно-сосудистых заболеваниях

Н.В. Калинкина, О.К. Кашанская, Е.В. Кетинг, Н.Т. Ватутин

В статье приведен обзор литературы, касающейся механизмов ремоделирования артерий при атеросклерозе, рестенозекоронарных артерий после ангиопластики, артериальной и легочной гипертензии, сердечной недостаточности. Обсуждается роль генетических факторов, факторов воспаления, дисфункции эндотелия, а также виды и структурные основы ремоделирования при этих заболеваниях.



Ключевые слова: ремоделирование, артерии, сердечно-сосудистые заболевания.

15. огляди

 

Проблема периферичного судинного опору в разі реконструкцій артерій гомілки

І.М. Гудз

У процесі виконання реконструкцій гомілкових артерій часто доводиться стикатися із проблемою високого периферичного судинного опору (ПСО), зумовленого як морфологічними, так і мікроциркуляторними змінами в судинах ішемізованої кінцівки. В представленій роботі проаналізовано дані літератури стосовно можливостей зниження ПСО за рахунок технічного вдосконалення шунтувань гомілкових артерій, а також шляхом патогенетично обґрунтованого застосування простагландину Е1 як під час операції, так і в ранній післяопераційний період.



Ключові слова: периферичний опір, реконструкція, артерії гомілки.

 

Проблема периферического сосудистого сопротивления при реконструкциях артерий голени

И.М. Гудз

При выполнении реконструкций берцовых артерий часто приходится сталкиваться с проблемой высокого периферического сосудистого сопротивления (ПСС), которое обусловлено как морфологическими, так и микроциркуляторными изменениями в сосудах ишемизированной конечности. В представленной работе проанализированы данные литературы относительно возможностей снижения ПСС за счет технического усовершенствования шунтирования берцовых артерий, а также путем патогенетически обоснованного применения простагландина Е1 как во время операции, так и в ранний послеоперационный период.



Ключевые слова: периферическое сопротивление, реконструкция, артерии голени.


Видавництво


Послуги


Партнери


Рекламодавці


Передплата








© Видавнича група
«ВІТ-А-ПОЛ»